ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

На цій сторінці будуть висвітлюватися новини та роботи художників, які живуть, або жили в Аджамці, або які якимось чином зв'язані з нашим селом..В першу чергу це Бойко Леонід, подружжя Федченко Віталій Михайлович та Федченко (Бомбіна) Валентина Іллівна. Брати Шаповалови Сергій та Анатолій.

Наша землячка Федченко ( Бомбіна ) Валентина Іллівна. Жила в Аджамці. Закінчила десятирічку, а потім Одеське художнє училище ім. Грекова... Проживає в Каховці.

Федченко ( Бомбіна ) Валентина Іллівна та Віталій Михайлович - це родина, яка є обличчям Каховки. Валентина Іллівна народилася в селі Павло-Миколаївка, біля Аджамки Кіровоградської області в 1950 р. Закінчила Аджамську середню школу, ОДХУ ім. М.Б.Грекова. Віталій Михайлович народився в 1947 р в Сімферополі. Школа, армія, ОДХУ ім. Грекова. Їх роботи експонувалися на р-них, обласних, регіональних, республіканських виставках. На ВДНГ, в Польші, Болгарії. Їх твори є в приватних зібраннях Німеччини, Ізраілю, Швеції, Польщі та країн бувшого СРСР.

Анатолій Шаповалов... Одеське художнє училище ім. Грекова. Художній інститут в Києві. Зараз роботи відомого художника продаються за кордоном, зокрема на Аукціонах Англії.

На фото внизу Заслужений художник України Сергій Гаврилович Шаповалов. Був вільним слухачем Одеського художнього училища ім. Грекова, потім поступив до Київської національної художньої Академії. Провів багато виставок в тому числі і за кордоном. З великим успіхом пройшла виставка в Іспанії. Там картини митця були викуплені закордонними шанувальниками.

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Сергій Шаповалов: Від моральної травми я рятуюся роботою

: ОСТАННЄ ОНОВЛЕННЯ: 18 ЛЮТОГО 2015

Можна було б сказати, що викрадення картин того чи іншого художника є своєрідним свідченням його популярності, але відомого кіровоградського майстра пензля Сергія Шаповалова, чиї роботи зберігаються в багатьох державних і приватних колекціях як в Україні, так і за її межами, таке визнання не тішить.

Від одного усвідомлення, що в одну ніч втратив майже півсотні робіт, він певний час не міг працювати. Зрештою праця стала його порятунком від завданої моральної травми.

– Коли і як це сталося? – запитую Сергія Гавриловича.

– У ніч з третього на четверте січня. Мені зателефонували, що вікно моєї майстерні відкрите, вибиті шибки. За п'ятнадцять хвилин я вже був на місці, і побачив, що дійсно вікно пошкоджене, а всередині безлад. Відразу стало зрозуміло, що зникла велика кількість картин. До цього моменту не було в нас таких випадків, щоб когось із художників обікрали, і це, мабуть, приспало нашу пильність, ми не вживали якихось запобіжних заходів. Навіть решітку на вікно не додумалися поставити, хоча злодіїв, переконаний, це теж не зупинило б.

– Скільки викрадено картин?

– Спочатку я подумав, що робіт зо двадцять. Десь за тиждень до того мені зателефонували знайомі, що є можливість поїхати до Іспанії, і я готував картини вдома – домальовував, поправляв, потім перевіз їх до майстерні. Майже всі вони були сфотографовані.

– Знімки картин слідчі мають?

– Так. Двадцять знімків картин, які я точно знав, що їх не стало. Але потім із кожним днем згадував, звіряв фотографії з наявними роботами, і з‘ясувалося, що викрадено близько п’ятдесяти, сорок дві з них зафіксовані на фото.

– Картини – це ж не щось дрібне, що можна сховати в кишені.

– Ні, звичайно. Окремі роботи досить великого розміру, їх не перевезеш легковою автомашиною, тому злодії використовували грузовий транспорт.

– Якого періоду роботи викрадено?

– Це картини останніх семи-восьми років.

– Вони виставлялися на виставках?

– Неодноразово. В обласному художньому музеї, в меморіальному музеї О. Оссьмьоркіна, в Києві.

– Викрадення творів мистецтва стає, можна сказати, масовим, до того ж масштаби вражають – мова йде про сотні і тисячі картин. Зовсім нещодавно було вкрадено тисячу картин одного київського художника, але йому пощастило – за кілька днів злочинців було викрито й картини врятовано. Які результати розслідування у вашому випадку?

– Я поклався на правоохоронні органи, а сам працюю. Робота – це мій порятунок від моральної травми. Лише тиждень минув, як я знову зміг узяти в руки пензля, і зараз набуваю колишньої форми. Дуже хочеться перекрити втрату, інакше з глузду можна з‘їхати.

– Будемо сподіватися, що ваші роботи знайдуться.

– Я дуже на це розраховую, адже повторити самого себе не завжди і не всім художникам удається.

Валерій М‘ЯТОВИЧ

Отмеченный Богом. О аджамском художнике Анатолие Шаповалове

Глядя на картины художника Анатолия Шаповалова, никак не соглашаешься с некоторыми словами из лексикона художников. Вечно популярные картины с изображением ваз с цветами, овощей и фруктов называются у нас по-французски «натюрморт» - «мертвая натура». Гораздо больше симпатичен английский вариант названия этого жанра живописи - still life, что в разных видах можно перевести как «замершая жизнь», «неизменная», но никак не «мертвая». И то по отношению к Шаповалову все равно точного смысла нет. Кто видел его «Гарбузи», или «Натюрморт с рыбами», или «Пасхальный натюрморт», меня поймет. Там все живое у него.

Это ж надо было так долго ждать - лишь в шестьдесят лет организовать свою первую персональную выставку в родном Кировограде! Это притом, что в частных собраниях Америки и Англии находятся несколько сотен (да-да, не единицы, не десятки, а несколько сотен) работ художника, который, кстати, никакой не заслуженный, не народный художник. Он просто талантливый художник. Про таких говорят: отмеченный Богом...

Живет Анатолий Гаврилович в родной Аджамке, и ему там очень нравится. Хотя многие соседи его не понимают - кто такой, не пашет, не сеет, коровы и свиней не держит, не тащил никогда ничего из разваливающегося колхоза, какой-то им чужой и непонятный. В гостиной у Шаповалова, она же его мастерская, - два большущих панорамных окна, с далеким видом и перспективой на поле, речушку, бывшие ставки бывшего рыбсовхоза или колхоза. Так окна никто в Аджамке не располагает - на ветер, тепло труднее сохранять. И нет перед окнами этими привычных сараев да хозпостроек, один простор. Окна художника, одним словом.

Несмотря на отсутствие званий и выставок, Анатолий Гаврилович не самодеятельный художник. У него за плечами Одесское государственное художественное училище им. М.Б. Грекова и Киевский государственный художественный институт, мастерская преподавателей Виктора Пузырькова и Анатолия Пламеницкого. В Кировограде с таким основательным образованием художников единицы, и один из них - это его родной брат Сергей Шаповалов. В киевском художественном мастера со всесоюзными и даже мировыми именами набирали в свои классы всего по пять человек, и вели их шесть лет. Это школа, более чем серьезная школа! Наставник, Виктор Пузырьков - автор знаменитейшей картины «Черноморцы» (десант бойцов в Крыму), за которую он получил в 1948 году Сталинскую премию, - учил как надо. Правда, из-за своей приверженности к батальной и морской живописи и учеников немного направлял в любимую сторону. Из-за этого дипломная работа, какой ее видел сам Шаповалов, до сих пор им не написана!

- Я хотел изобразить уборку буряка, в голове и в набросках уже выстроил композицию - женщины, обрубывающие ботву и т. д. Но Пузырьков тему мне поменял, а я так до сих пор и не создал эти «буряки». Видимо, еще не созрел, но я обязательно их напишу...

После окончания института большинство выпускников стремилось остаться в Киеве, у многих это получилось (почему и по сей день у Шаповалова все знакомства в высших академических художественных кругах). А Анатолий Гаврилович даже и не пытался, ему хотелось назад, на родину. По окончании курса получил направление в кировоградские художественно-производственные мастерские, ныне отделение Союза художников Украины. Работа тогда была специфической.

- Как поступит иной раз заказ на сорок портретов Энгельса, так и месяц не разгибаешься, пока их не сделаешь.

Опытные матерые кировоградские мастера, чтобы проверить новичков, Шаповалова с коллегами, сразу же по оформлении на работу перебросили на них срочный и ответственейший заказ. Помните, в Кировограде главное здание на площади Кирова на государственные праздники «украшалось» громадными портретами членов Политбюро ЦК КПСС, ими закрывали окна облисполкома? Это издали они кажутся такими себе, на самом деле окна очень большие, портреты были в три метра высотой. Шаповалов уже не помнит, кого из ответственных товарищей тогда изображал, но с задачей справились на отлично, работу принимало высшее руководство партии в области.

Для души, для работы на себя времени немного тогда оставалось. Но тут пришли 90-е годы, полный развал всех систем, в том числе и мастерские остались без заказов. Но надо было как-то жить.

Чего только ни рисовал в те времена Анатолий Шаповалов - от икон до вывесок магазинов. Делал портреты на заказ. Сейчас уже не верится, но тогда 50 долларов за портрет были неплохой суммой. А как-то раз заказчик, оценив работу, заплатил вместо 50 аж 100 долларов, просто шикарно. Кстати, тогда в первый раз художник держал в руках валюту...

Но, конечно же, писал он и картины. А потом его работы заметили в Киеве. И один американский (бывший наш) менеджер от искусства предложил Шаповалову постоянную, на годы, работу на него. Картины Анатолия Гавриловича пошли за кордон и очень хорошо «показались» в Штатах.

Ценителям творчества Шаповалова хорошо известны его балерины. Он их множество создал, этих девочек в пуантах. Сам считает их ну не проклятием, но тяжелым крестом точно. Члены семьи говорят проще: иной раз смотреть на них уже невмоготу! Это притом, что создано-то все талантливо.

У некоторых кировоградских коллекционеров - десятки работ Шаповалова. Один известный собиратель как-то сказал: «Ты делай что хочешь, я возьму». Хотя чаще все же просят определенную тему, тех же балерин...

И западный мир их тоже требовал, и Шаповалов создавал все новых и новых балерин, испробовав все возможные сюжеты. Нам показали многочисленные зарубежные проспекты, подборки «Современное российское и украинское искусство», хотя чаще только «российское», для них там на Западе разницы нет, очень часто подписано, что Шаповалов - русский современный автор. Хотя, возможно, более украинского у нас трудно сыскать. Нет, мы не видим у Шаповалова казаков, шаровар, гопака и сала, хотя «садок вишневий коло хати» встречается.

У Шаповалова - самая что ни на есть сердцевинная, настоящая Украина. Казалось бы, есть у нас Крым с его природным естественным шиком и роскошью, есть величественные Карпаты, и есть у художника и море, и горы. Но гораздо больше у него Украины спокойной, степной, нашей широкой. Сельские дороги и мосточки через речушки, гуси и весенние окраины сел с развезенным тающим снегом. Это та непафосная, но живая и живущая Украина. Которую только и увидишь в Аджамке через большие окна.

Художнику в Аджамке не нужно ездить на пленэры, подобно городским художникам. За красотой и видами даже ходить далеко не надо, они - вот, рядом, под рукой, бери и пиши.

- Нет ли опасности исписаться на одном материале, да еще на нашем не очень густом, скромном?

- Это не так. Чуть по-иному поставил мольберт, и у тебя уже совершенно новый пейзаж, все другое, по-другому красивое.

Натюрморты Шаповалова знамениты. В них есть сок жизни, есть смак и есть реализм, есть настоящесть. Иной раз такой всего за один световой день получается, иногда отнимает месяцы. Работает Шаповалов все время. Хотя счастлив, что удалось закончить контракт, который он в свое время подписал с одним британским арт-менеджером.

- Это так сложно - ведь предписано строгое количество картин в месяц, их сюжеты. К тому же, когда есть прямой заказчик, он иной раз пытается лезть к тебе в картину - в этом углу ему хотелось бы такое еще дорисовать, тут ему чего-то еще не хватает или что-то лишнее. Он платит и заказывает музыку. Художнику так очень трудно. Ведь каждая картина - она отражение моего видения, моего опыта и понимания.

Немало приходилось мастеру писать и совсем, казалось бы, необычного для постоянного жителя села, который ни разу даже в дальнем зарубежье-то и не бывал. Часто, например, заказывали улицы Парижа прошлого, и сами парижане с удовольствием покупали виды родного города! Это надо уметь - почувствовать из своего сельского дома дух и величие великой европейской столицы, чтобы передать его. Хотя, смеясь говорит сын художника, нередко в видах Парижа знающий глаз может увидеть что-то неуловимо сходное с окрестностями оперного театра в Одессе.

- Из чего же рождаются в простом селе ХУДОЖНИКИ, что должно быть в этом воздухе, какие виды кругом надо наблюдать, что делать, чтобы стать мастером?

- Я не знаю. Знаю только одно, что мои родители и бабушка старались нас, детей, записать и устроить во все возможные творческие кружки, а их тогда было много (сейчас, увы, нет). Мы и пели, и танцевали, и вышивали даже, и рисовали. И читали много. И еще родители сделали все, чтобы мы смогли получить образование.

А творить, обладая школой и техникой, - это такая работа, как и другие (ну тут уж мы не согласимся! - Авт.). Есть набор техник, навыки, правильный подбор натуры и освещения...

Что ж, мастеру видней.

Кстати, и первый, и второй раз Шаповалов поступал через «фальсификацию», как бы сейчас сказали. Простой паренек приехал в Одессу, где уже жил его брат, а завтрашний день оказался последним днем приема документов. А надо было сдать несколько своих творческих работ. Толя об этом просто не знал. Ничего, брат тоже неплохо рисовал, сдал его работы, приняли. А при поступлении в Киеве не хватало работ с живой натурой. Ничего, подсобрали по друзьям. Возможно, это единственные случаи в жизни, когда Шаповалов выдавал за свое что-то чужое или кривил душой, хотя это слишком громко и глупо - говорить об этом как о проступках. Все, кто знает Шаповалова, в один голос скажут, что более чистого, искреннего, простого, без чего-либо наносного человека трудно отыскать. Он не стесняясь говорит о себе - ему нечего скрывать перед Богом и людьми.

Точного количества созданного им Шаповалов не помнит, да и не пытался никогда считать. Много. Есть в нем часть проходного, временного, не для вечности созданного, а ради заработка - абсолютно не скрывает Анатолий Гаврилович. И улыбается. Он знает, сделал немало Настоящего. И мы все это знаем. И ценим.

Геннадий Рыбченков, "Украина-Центр"

АНАТОЛІЙ ШАПОВАЛОВ: ЛЮБЛЮ, КОЛИ ВІД КАРТИНИ ВІЄ МОЛОКОМ АБО СІНОМ

https://www.facebook.com/groups/799066216889175/permalink/1080571668738627/

Його картини продаються на торгах, які проводяться найповажнішими в світі аукціонними домами – «Крістіс» і «Сотбіс», а сам він проживає в селі у Кіровоградському районі. Найближча йому як художнику тематика – сільське життя, та, щоб заробити «на фарби», він зображає і балерин. А в перші роки після закінчення художнього інституту йому довелося робити у великих кількостях копії портрета вождя світового пролетаріату, і це художника дуже гнітило. Веду мову про Анатолія Шаповалова, в гостях у якого в Аджамці недавно побував.
Знаючи, що Анатолій Гаврилович торік двічі їздив до Лондона, я почав розмову із запитання про те, як він туди потрапив.
– Я уже двадцять років працюю на закордон, з них вісім – на Великобританію, – дещо здалеку почав художник. – Тривалий час я продавав свої твори через посередників, не перетинаючи кордонів своєї країни. А минулого року мені написала з Лондона Ірина (у минулому – жителька Далекого Сходу Росії), яка теж займається посередництвом на ринку предметів мистецтва, і запропонувала свої послуги з організації в столиці Великобританії моєї персональної виставки. Виявляється, вона у 2004 році придбала мою картину на аукціоні «Крістіс», а мої координати з’ясувала тільки минулого, коли Денис, мій син, створив для мене сторінку у «Фейсбук». Звісно, який художник відмовиться від персональної виставки, та ще й у Лондоні? Адже це – можливість показати себе всебічно…
Як розповів Анатолій Гаврилович далі, Ірина, отримавши від нього згоду, замовила аж п'ятнадцять зображень балерин.
– До виставки лишалося всього лише три місяці, тож мені довелося попрацювати в ударному темпі, – згадує художник. – Нарешті закінчив роботу, відправив картини поштою в Лондон, а через місяць поїхав туди із сином. Це був липень.
Прибувши в столицю Великобританії, Шаповалови з’ясували, що відправлені ними картини Ірина ще не отримала.
– Уявлення не маю, чому так сталося, – каже Анатолій Гаврилович. – Здається, виникла бюрократична тяганина на британській митниці. В Україні прискорити цей процес можна було б по блату, а в Англії – ні. Тоді Ірина сказала мені з Денисом, що в такому разі поводить нас по аукціонах. І вона це зробила...
За словами художника, спершу він і Денис побували в аукціонному домі «Крістіс» (там, як дізнався Анатолій Гаврилович, уже було реалізовано близько вісімдесяти його творів, які він раніше продав дилерам), потім – у «Сотбіс». Враження від побаченого там Шаповалов передав так:
– У мене аж слина потекла. Там – і Малявін (Філіпп Малявін (1869 – 1940) – російський живописець, автор ленініани. – Авт.), і Айвазовський (Іван Айвазовський (1817 – 1900) – російський художник-мариніст. – Авт.). Ціни на Айвазовського – від п’ятисот тисяч фунтів стерлінгів.
Про ціни на твори сучасних живописців Анатолій Шаповалов сказав таке:
– Поки художник живий, його роботи намагаються купити якомога дешевше, і притримати. Коли він помирає, його твори одразу піднімаються в ціні.
А ось як описав Анатолій Гаврилович публіку, яка збирається в найпрестижніших аукціонних домах світу:
– Приходять туди всякі – і бабці в діамантах, і люди без певних занять, яких передусім фуршет цікавить. Російськомовної публіки там багато.
Розповів Анатолій Шаповалов і про те, як самотужки вивчав лондонські визначні місця:
– Часу було достатньо, тож я зранку брав фотоапарат – і гуляти містом. Пішки увесь центр Лондона обходив. Побачив і будинок парламенту, і Тауер – укріплення на Темзі, і Букінгемський палац – резиденцію британських монархів. Враження від цього – незабутні. Провів тоді я Лондоні десять днів. А вдруге туди я приїхав восени. Мої картини на той час уже прибули туди. Відбулася виставка. При мені продалося три роботи. Інші залишилися там. Їх продовжує продавати дилер.
На запитання про те, як вийшов на міжнародний рівень, художник Шаповалов відповів так:
– У дев’яностих багато художників залишилися без роботи, без засобів для існування. Опинився в такому становищі і я. Довелося перебиратися з Кіровограда в Аджамку, до матері, яка хоча б пенсію отримувала. Нелегко мені довелося в ті роки. А якось, поїхавши у Київ, познайомився там з посередником, який працював на закордон, в основному на США, тобто скуповував в Україні картини, щоб продати їх за океаном. Він зацікавився моєю творчістю. Намагаючись з’ясувати мій рівень як художника, посередник замовив у мене кілька картин, в тому числі – зображення балерин. Йому сподобалися мої роботи. Особливо балерини, котрі, як я дізнався, користуються шаленим попитом на Заході. Спершу дилер купував у мене картини за безцінь – по 25 доларів. Потім підняв ціни. Усього я написав на замовлення того посередника кілька сотень картин. Велика частина їх – зображення балерин.
За словами Анатолія Шаповалова, мабуть, насамперед балерини й принесли йому славу за кордоном.
Розказуючи про це, художник продемонстрував автору цих рядків каталог аукціонного дому «Крістіс», в якому опубліковано репродукції його творів.
– Але я не пробивався ні на «Крістіс», ні на «Сотбіс», це якось само собою вийшло, – зауважив Анатолій Гаврилович. На тому, що кожна картина – результат великої праці, він наголошувати не став.
Автор цих рядків поцікавився у Шаповалова, чи не набридло йому малювати балерин за ці роки. Ось що той сказав:
– Ця тема в образотворчому мистецтві – не нова. Балерин зображав ще Дега (Едгар Дега (1834 – 1917) – французький живописець-імпресіоніст.– Авт.). Моя ж улюблена тема ще з інститутських років – село, бо я ж і сам – сільський. Коли я навчався у Київському художньому інституті, Пузирков, мій вчитель (Віктор Пузирков (1918 – 1999) – відомий живописець-баталіст, народний художник СРСР. – Авт.), казав мені: «Будеш українським Пластовим» (Аркадій Пластов (1893 – 1972) – народний художник СРСР, який прославився як оспівувач радянського селянства. – Авт.). А коли я виконую замовлення зобразити балерин, то мені стають у пригоді враження, які отримав у театрах опери й балету Києва, Одеси. Я відвідував їх, коли навчався в тих містах. Чи не набридло, питаєте, мені малювати балерин? Та як гірка редька! Особливо, коли замовляють написати картину в стислі терміни, при цьому ще й висувають якісь вимоги до майбутнього твору. Звісно, якому художнику сподобається таке! Та, щоб заробити на хліб і на фарби, змушений враховувати побажання замовників.
А в другій половині сімдесятих, у перші роки після закінчення Київського художнього інституту, Анатолію Шаповалову з тих же прозаїчних причин доводилося малювати Леніна, Маркса, Енгельса, причому у дуже великих кількостях. Працював він той час у художній майстерні в обласному центрі.
– А куди мені було діватися! – каже Анатолій Гаврилович про той період. І пригадав, як створював двадцять копій одного й того ж портрета Леніна.
– То був класичний портрет Ілліча – пам’ятає художник. – Вождь на ньому – у краватці у велику крапку.
Про сам процес створення двадцяти копій одного портрета у Шаповалова – неприємні спогади:
– Це велика мука для художника – малювати щодня одне й те ж. Хіба ж я для цього вчився в інституті!
– Щоправда, були у мене й творчі роботи на ленінську тему, – веде далі Анатолій Шаповалов. – Наприклад, мені довірили закінчити картину «Ленін з дітьми». Художник Федоров, який почав її, тоді саме помер (Володимир Федоров (1920 – 1986) – відомий кіровоградський художник. – Авт.). Я вирішив суттєво змінити замисел Федорова, і мені довелося погоджувати ці зміни в Києві, тоді без цього не можна було. Наскільки мені відомо, тепер та картина зберігається в обласній науковій бібліотеці імені Чижевського. А при створенні іншого полотна на цю ж тематику мені позували дружина і син. На тій картині Ленін спілкується з народом. Обличчя деяких представників народу – як у моїх дружини та сина.
За словами Шаповалова, винагорода за створення полотен, присвячених Леніну, була дуже пристойною.
– За високохудожню картину можна було отримати півтори тисячі гривень, – пояснив Анатолій Гаврилович. – Це – крім офіційної зарплати, яка в мене тоді була 250 – 300 карбованців. Але малювати вождя світового пролетаріату не кожному довіряли. Художники боролися за такі замовлення. Щоб отримати його, треба було розробити вдалу композицію картини.
Далі автор цих рядків поцікавився в Анатолія Шаповалова, як сталося, що той пішов у митці. Відповідаючи, Анатолій Шаповалов згадав про своє дитинство:
– Поряд з нами мешкав чоловік, який займався живописом. Для мене, аджамського хлопчака, це було щось неймовірне. Зобов’язаний я професійним вибором і шкільному вчителеві креслення, який у нас в школі керував гуртком образотворчого мистецтва. Він свого часу навчався у самого Бяланицького-Бирулі (Вітольд Бяланицький-Бируля (1872 – 1957) – відомий білоруський живописець-пейзажист. – Авт.). Той вчитель і посвятив мене в імпресіоністський метод передачі кольорів. З використанням різнокольорових олівців. Хист до образотворчого мистецтва мала і моя мати. Вона такі гарні рушники вишивала! Свою роль відіграло і те, що мій старший брат Сергій захопився образотворчим мистецтвом. Коли він малював, я полюбляв стати ззаду нього і спостерігати за процесом. Серьозі це страшенно не подобалося. (Сергій Шаповалов – заслужений художник України, учасник вітчизняних і закордонних виставок, мешкає у Кропивницькому. – Авт.)
Себе Анатолій Шаповалов відносить до художників-реалістів. Його, як уже зазначалося, улюблена тематика – сільська. Тому Шаповалову легко знайти спільну мову з іншими художниками, які зображають селян та сільські краєвиди.
– Коли від картини чути сіном чи молоком, мені вона – близька, – каже Анатолій Гаврилович.
При цьому аджамський художник з повагою ставиться до різних напрямків живопису.
– У мистецтві всі напрямки важливі. Якби всі художники творили в одному жанрі, було б не цікаво, – переконаний Анатолій Гаврилович.
А чи не хочеться йому мати учнів, послідовників? Ось як художник відповів на це запитання:
– На те, щоб навчити когось цьому мистецтву, треба час. А щоб відкрити якусь художню студію, і гроші потрібні. У мене немає зайвого часу і зайвих коштів. Зате у мене як у художника є плани, які хочу реалізувати.
Дещо жалкує Анатолій Гаврилович через те, що не пішов його шляхом син.
– Денис ще в дитинстві виявив неабиякий хист до малювання. Він і сам шкодує, що не розвинув свій талант, що не пішов вчитися на художника. Але Денис – не осторонь мистецтва. Він розбирається у живопису, буває зі мною на виставках.
А на запитання, що для нього найбільш неприйнятне у художницькому середовищі, Анатолій Шаповалов відповів:
– Не люблю самозакоханих художників, які саморекламою займаються. Я – не з таких. Та й вчителів мав таких, які цього не терпіли. А які це великі майстри були – Пузирков, Пламеницький!
(Анатолій Пламеницький (1920 – 1982) – народний художник УРСР. – Авт.).
Через скромність Анатолія Шаповалова багато його односельців навіть не здогадується про підкорені ним мистецькі вершини.
– А дехто з тутешніх узагалі уявлення не має, чим я займаюся, – каже Шаповалов. – Чоловіка, який в колгоспі малював плакати, знають, а мене – ні. Та це, повірте, мене аніскільки не засмучує.
Віктор ІВАНЕНКО
P.S. На цьому тижні Анатолій Шаповалов відзначав день народження. Автор цих рядків зателефонував йому, щоб побажати доброго здоров’я та всіляких благ. У розмові я дізнався від художника, що недавно одну з його робіт виставлено на аукціоні «Сотбіс».З черговою перемогою вас, майстре!

Внизу робота ще одного художника, який має безпосереднє відношення до Аджамки, але поки-що хоче залиштьтсь інкогніто